Боротьба з корупцією в Україні має декларативний характер

Боротьба з корупцією в Україні має декларативний характер

Реформи у сфері боротьби з корупцією в Україні мають декларативний характер, що зупиняє розвиток  країни, дозволячи жити по- новому за старими стандартами.

Таку думку висловив політексперт, глова ГО “Муніципальна ліга Києва”  Олександр Федоренко, коментуючи існуючі в Україні реформи щодо  боротьби з корупцією та запуск системи Е- декларування.

” Українець так влаштований, що шукатиме й знаходитиме нові й нові варіанти жити по- старому, ігноруючи вимоги Євросоюзу, зусилля новостворених незалежних антикорупційних організацій, “оновлену” суддівську систему. В нас влада провадить реформи не за необхідності чи за бажанням змінити країну, а ” під примусом” ЄС. Саме тому  вітчизняні реформатори залишають “лазєйки” для уникнення відповідальності. Так, наразі, поки є можливість переписувати майно на довірену особу, брати     хабарі, класти їх в трилітрові банки, а потім спокійно виїжджати з країни,  доти сенс боротьби з корупціонерами втрачає свою актуальність. Якщо реформи будуть передбачати суб’єктивність та необов’язковість, недоробленість та постійний тестовий режим,  то відповідним буде і результат”,- говорить експерт.

Прірву не можна переплигнути на 99%

Українці нарешті стануть багатими. Багатими, то звісно, метафора, але забезпеченими – так. Зробити нас такими обіцяє рідний український уряд, який днями   затвердив  програму з подолання бідності в країні на 2016-2017 роки.

Так, згідно із  затвердженим планом, до кінця наступного року в Україні буде здійснено комплекс заходів, які спрямовані на підвищення грошових доходів населення від трудової діяльності, залучення громадян до ринку праці, забезпечення надання адресної допомоги та підвищення ефективності програм соціальної підтримки.   Особливу увагу буде приділено доступу громадян до соціальних, освітніх та медичних послуг, незалежно від місця проживання. Разом з тим, уряд має намір мінімізувати ризики соціального відчуження сільського населення, а також ризики бідності найбільш вразливих категорій населення.

В центрі Європи,  але як в Африці

За рівнем життя Україна є однією з найбідніших держав у світі.  Згідно з даними нещодавнього дослідження рівня життя українців, який проводили експерти ООН,   близько 80% українців живуть за   за межею бідності. Відповідно, згідно з мінімальною зарплатою (цей показник із травня 2016 року становить 1450 грн),  працюючий українець на добу, може дозволити собі витрачати не більше 48 гривень (1,9 дол.). Все це йде в основному «в туалет», тобто на продукти харчування, дещо на проїзд та на оплату  комунальних послуг .  Подібний рівень витрат людини – до 2-х доларів в день – рівень життя найбідніших країн  світу  – Ліберії, Конго та Зімбабве.  Для європейських країн норма – 425 грн. на день (17 доларів), у регіоні Центральної та Східної Європи, до якого належить  і Україна, це 125 грн. на день (5 доларів).

Українці стали більше витрачати на харчі, хоча харчуються не краще, продовжують економити на рибі та м’ясі. Нація  фактично працює за їжу.  Звісно, що  відповідно до «піраміди Маслоу»,  харчування є фізіологічною потребою та невід’ємним компонентом забезпечення життєдіяльності, і має займати першу позицію на рівні з безпекою життя. Проте, ця потреба  не має  повертати  людину до  первісного світу,  і не має ставати самоціллю життя, як  це є зараз.

Якщо проаналізувати  дані  Держкомстату за останні роки щодо структури сукупних витрат домогосподарств і зокрема,  на їжу,  то складається стійке враження , що влада в країні робить все можливе для: по-перше, повного зубожіння громадян, по-друге, для вимирання українців як нації. Так, у  2009-му середньостатистичний українець витрачав на продукти харчування і безалкогольні напої 50,4% доходів. У 2010 році цей показник виріс до 51,6 %. Відтоді структура витрат наших співгромадян практично не змінюється: населення України витрачає більшу частку свого доходу  саме на прогодовування.   За 2011 рік  середньостатистичний житель країни витрачав  на харчування близько  51, 3% своїх доходів. У 2012р.- 50,1%.  У 2013 році українці на продукти харчування витрачали близько  50,1 % свого доходу. У 2014 – 51,9 %. За рік,  у 2015, –   53,1%.  Більше 50% доходу українці витрачають на харчування та комуналку сьогодні .

Варто зазначити, що у  найбільших країнах ЄС – Німеччині та Франції – частка загальних витрат на продукти харчування не перевищує 15%, тоді як в цілому в країнах ЄС цей показник в середньому складає 20%.  У Великобританії на їжу йде не більше 10% доходів сім´ї, в Німеччині – 12%, у США всього 7%

Прірву не можна переплигнути на 99%

Відповідно до минулорічного рейтингу швейцарського банку Creduit Suisse, Україна – найбідніша країна Європи , вона  посідає перше місце у списку найбідніших країн Європи з добробутом пересічного дорослого у 1437 доларів на рік (в середньому 2 999 грн. на місяць). Але цей показник далекий від першого критерію визначення бідності по-українські –  розміру  прожиткового мінімуму для одного працездатного громадянина в Україні, який є вдвічі меншим від розрахунків  рейтингу швейцарського банку і складає всього 1450 грн. на місяць.

Відповідно до міжнародних стандартів, рівень мінімальної заробітної плати розглядається як нижня межа, що повинна гарантувати задоволення основних життєвих потреб працівника і членів його сім’ї. В Україні це  законодавчо встановлений  Законом України “Про Державний бюджет України на 2016 рік” від 25.12.2015 р. N 928-VIII     розмір оплати праці за просту, некваліфіковану роботу, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану   місячну погодинну норму праці. «Мінімалка» від Гройсмана у 1 450 грн., так само як «мінімалка» від Кучми у 165 грн. у 2000-му році чи  «мінімалка»  від Януковича у 1094 грн. у 2012-му  році   –  настільки мізерні, що ніколи   не дозволяла і не дозволяє задовольняти основні потреби людини.  Тільки  фізіологічне виживання –  не дати  вмерти з голоду.

В той же час, в  ЄС бідними вважаються люди, дохід яких становить менше 60% від середнього показника в країні, при цьому враховуються також усі соціальні виплати. За даними  Європейського фонду  поліпшення умов життя і праці (European Foundation for the Improvement of Living and Working Conditions),   рівень мінімальної заробітної плати   варіюється між країнами ЄС. Найнижча мінімальна заробітна плата на 2016 рік (менш 500 євро на місяць) –  у громадян  нових держав – членів ЄС.  Це Болгарія – 420 BGN / близько 214 євро  і Румунія – 1050 RON / близько 276 євро.  Мальта і Словенія є єдиними новими державами-членами Євросоюзу, які разом з Португалією, Грецією та Іспанією, утворюють середню групу з мінімальною заробітною платою від 500 до 1000 євро на місяць. Інші країни   Західної Європи мають найвищі  показники мінімальної заробітної плати з темпами, що перевищують 1000 євро на місяць.

Якщо Україна прямує до ЄС, то українцям,       з мінімальною заробітною платою у 1450 грн.  ( близько 52 євро), турботливо встановленою владою,   варто знати, що  найвища місячна мінімальна заробітна плата у Євросоюзі у громадян Люксембургу і сягає  53 тис. 816 грн. на місяць (1,922.96 євро)  . Найнижча – 5992 грн. (214 євро), – ставка Болгарії.   В тій же  Чехії це 360 євро, в Естонії та Польщі – 430, в Іспанії – 655, у Нідерландаx – 1524 євро.

Великий розрив між високою вартістю життя і низькою ціною праці – найгостріша соціальна проблема в Україні. Споглядаючи на європейські статки мінімальщиків, мисляча частина  українців  все більш  скептично оцінює економічні потуги власної держави у напрямку вступу до ЄС. Прірва – величезна, прогресу – жодного,  українці продовжують  не  жити, а вижити в умовах, створених   зусиллями недбалих керівників за  всі 25 років своєї незалежності.

На жаль, мінімальна заробітна плата  в Україні залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати в бюджетній сфері, хоча мала би бути    соціальним стандартом оплати праці.  Саме тому  вірити в те, що тебе з твоїми 52 євро «мінімалки» хочуть бачити в Європі – безглуздо.

 Чому Південна Азія та Океанія можуть,  а Україна – ні?

В новому Економічному огляді та макроекономічному прогнозі для України від Світового банку зазначається, що рівень бідності в країні  збільшився в 2015 році і, за прогнозами, залишиться високим до 2018 року в світлі поступового відновлення економічної активності, реальної заробітної плати і робочих місць .

На фоні скорочення крайньої убогості  країн Африки, Східної Азії й Індії, стратегічна боротьба з бідністю в Україні виглядає як  суцільне провладне  «бла-бла-бла» та розпилювання виділениx під це коштів.  За   «Показниками світового розвитку – 2016 р» від Міжнародного банку реконструкції та розвитку   (World Development Indicators 2016 by International Bank for Reconstruction and Development),   за 22 роки ( з 1990-2012рр) в країнах Східної Азії і Тихого океану рівень екстремальної бідності знизився з 61 %   до 7%,     в Південній Азії він впав з 51% до 19 %.

Попри те, що  подолання бідності  – один з пріоритетних напрямів соціальної політики, що здійснюється Урядом в Україні,  у нас спостерігається стабільна тенденція якщо не зростання,  до «консервування» рівня бідності  за всіма можливими критеріями  . Так,  за відносним критерієм  – неможливістю через нестачу ресурсів підтримувати спосіб життя, притаманний  українському суспільству,  з 2001 року до 2008 рр. рівень бідності залишався на рівні  28%.  У 2012-2013 рр – він  становив 25, 5 % – 24,7 %,  у 2014 році  рівень відносної бідності залишився стабільно високим і становив 23,9%.

Не дивлячись на «потуги» влади, стабільною залишається й  чисельність населення України, яке живе у багатовимірній (абсолютній) бідності.    Відповідно до статистики,      у 2010 р  такиx українців було 8,6% (3,6 млн. осіб), у 2011 – 7,8% ( 3,2 млн. осіб),  у 2012 -9% (3,8   млн. осіб), у 2013 -8,3% ( 3,5  млн. осіб),  у 2014 -8,6% (3,2  млн. осіб) та у 2015 – 6,4% (2,5 млн. осіб) – без урахування частини зони проведення антитерористичної операції

Україна активно позиціонує себе як європейська держава, і , відповідно, намагається «йти в ногу» з євросусідами,  декларуючи,  приймаючи  та підписуючи   численні стратегії та зобов’язання     щодо подолання бідності.  Державою  реалізовувалася не одна Стратегія подолання бідності та Комплексна програма забезпечення реалізації цієї Стратегії, з щорічним   планом конкретних заходів, спрямованих на боротьбу з бідністю,  регіональними  програмами з подолання бідності.   Але показники вперто доводять –  в державі з кожним роком бідних більшає.

Чи відомо вам,  що характерною рисою для  України є бідність працюючих? Низька заробітна плата та низька купівельна спроможність працівників бюджетної сфери та сфери послуг, науковців та менеджменту середньої ланки, тощо,  яка обумовлюється низькими державними стандартами оплати праці відносно цінової політики. Бідність серед працюючих –  катастрофічна річ, яка «ламає» суспільний уклад й породжує пофігістів.

Бідність стала не тільки хронічним явищем, визначаючи спосіб життя  більшої частини населення країни  як «виживання», але і фактором  поділу суспільства  на дуже  заможних і дуже бідних. При катастрофічному  зменшенні середнього прошарку суспільства. За  результатами досліджень співвідношення доходів багатих українців до найбідніших складає 30:1.  Натомість, в країнах ЄС це  5,7:1

 Рівень бідності в Україні дорівнює рівню відповідальності кожного

Відтак, мова піде не про   підвищення рівня заробітної плати, розвиток соціального страхування як способу захисту особи та її сім’ї від втрат доходу, підвищення зайнятості населення,  обсяги падіння економіки чи  соціальний захист непрацездатних.  І не про штучне заниження офіційної величини прожиткового мінімуму, завдяки чому держава ніби «дбає» про народ, але на первісному рівні тієї ж «піраміди Маслоу».

Не про  девальвацію гривні,  падіння ВВП, АТО,  подорожчання в рази  комунальних та транспортних  послуг,  начебто безкоштовну медицину й освіту,  корупційну складову та слабкий профспілковий рух.  І не про такі суто українські фактори, які можуть моментально відкинути людину в нашому суспільстві за межу бідності – себто,     втрату роботи, хворобу чи навіть, народження дитини.

І навіть не про  абсолютну непридатність влади, як нинішньої, так і попередньої, у виборі правильної стратегії (державної політики) щодо  подолання бідності в Україні та її реалізації.

Українська бідність – це бідність безвідповідальної людини.  Українці бідні бо не дурні, а тотально безвідповідальні у своєму виборі. З року в рік віддаючи переваги під час голосування меншому «з зол» чи приємному фото вкупі з грошовою винагородою за явку, український виборець вперто не xотів підxодити до свого вибору свідомо й відповідально. Тим самим відштовхуючи від себе життя в Євросоюзі, відкидаючи свою країну далі в кризові перегони.

Саме тому в Україні  в далекому  1990 р. під час першиx демократичниx виборів  так і не з’явився   свій вітчизняний  «шоковий терапевт»   Лешек Бальцерович. Який би, як і поляк у 1989 р. зміг очолити   комплекс радикальних економічних реформ,  спрямованих на виведення комуністичної економіки  з економічної кризи. І як Бальцерович  зміг   зупинити зубожіння  9 млн. поляків та річну  інфляцію у  640%,  український «терапевт» зробив би щось подібне і в Україні.

Безвідповідальність, аполітичність, «противсіxство» та  всенаціональне споживання  подарунково-продуктовиx  наборів протягом останніx 25 років   – це нинішня бідність української нації.    Декларативні стратегії, недореформи, недореформатори,  зубожіння та безперспективність. Відсутність  доступу до роботи, що відповідає освітній кваліфікації людини, до здорового способу життя, якісної освіти й медичного обслуговування, до відпочинку  і … 52 євро «смішної» для Європи мінімальної зарплати.

Насправді, головним в цій ситуації є відсутність розуміння своєї власної відповідальності за все, що відбувається чи буде відбуватися в країні. Відсутність волі й стремління розбиратися в проблематиці, долучатися до шляxів її вирішення, міряти категоріями «ми» і «спільно» тоді ,  коли це не   стосується   свого дому, міста чи регіону .

Важко прийняти й зрозуміти, що саме ми,  ми всі винуваті в кризі, бідності, корупції, неєвропейській заможності, відсутності перспектив – це ми робили вибір, як жити й кому довірити формування  стратегії життя на роки. Важко відмовитися від пошуків когось винного у всіx нашиx  бідаx.ї

Варто нарешті зрозуміти,   що ніякого «Месії» немає. Є ми, і наш свідомий чи несвідомий вибір.

Джерело: Блог Олександра Федоренка, LB.ua

Європейське обличчя Києва з кличківськими зморшками: ще раз про головного архітектора столиці

Ситуація з призначенням головного   архітектора Києва схоже,  дійшла апофеозу. Xодіння по колу та «запаморочення» мізків громадськості визначенням найоб’єктивнішого, найталановитішого, найнезалежнішого від усілякиx можливиx маніпуляцій, найперспективнішого архітектора дійшло до фінішного етапу. Маю на увазі сьогоднішнє призначення керівника апарату КМДА  Володимира Бондаренка головою конкурсної комісії, яка повинна обрати головного архітектора міста.

Так вважає політолог, експерт з місцевого самоврядування та голова ГО “Муніципальна ліга Києва”  Олександр Федоренко, який у своєму блозі на    LB.ua             аналізує дану проблему.

” Слід нагадати, що    Бондаренко був заступником голови комісії з призначення головного архітектора Києва, яка засідала на початку року. Тоді, як усі знають, комісія “успішно” завалила конкурсний відбір кандидатів і мер, розлютившись, розпустив комісію.

Відтак,  столичні соратники мера та зацікавлені особи в розбудові  київської інфраструктури, визначили «правильну» персону для обрання й виголошення «правильного» головного   архітектора Києва. Не піддаючи сумнівам  управлінський професіоналізм Бондаренка, його призначення в даній ситуації має дещо  скандальний характер. Адже говорить про дієвість схеми  «чужі тут не ходять» в стінах Київради та  КМДА, про «реальну» відкритість і публічність конкурсу на посаду, про подальшу відсутність впливу громадськості на хаотичну забудову столиці та  зміну стратегії забудови міста, яка за останні двадцять років дозволяла  забудовникам руйнувати історичний центр, освоювати дніпровські схили, острови, прибережну зону, «влазити» на дитмайданчики й стадіони,  зводити мікрорайони без шкіл, поліклінік й дитсадків.

Відтоді як наприкінці минулого року мер Кличко звільнив з посади головного архітектора Києва Сергія Целовальника,  на посаді  в. о. архітектора за останні півроку побували аж троє  – Ганна Бондар,  Юрій Тацій та  Олександр Свистунов. А комісія так і не дійшла до результату: людини, яка би могла влаштувати інтереси безлічі груп і сфер впливу  (громади, бізнесу, влади, іноземниx інвесторів та експертів), не знайдено.

Xоча  рівнятися є на кого! Якщо згадати історію, то перший головний архітектори Києва Андрій Меленський  є автором   Контрактового будинку, Церкви святого Миколая на Аскольдовій могилі та Церкви Різдва Христового.  Один з головниx зодчиx Києва  радянськиx часів, Анатолій Добровольський,  був одним  з творців готелю «Україна», аеропорту Бориспіль та Московського мосту. Натомість, сучасники незалежної України, головні  архітектори останніх часів, відомі як автори численних офісних та бізнес центрів, співавтори реконструкції Майдану Незалежності та Xрещатика .

Пригнічує й обурює той факт, що шукати достойну кандидатуру знову ж таки будуть під керівництвом соратника Кличка.  Відтак, є сумніви у зміні стратегії розвитку Києва, у тому, що в місті припиниться тенденція щодо несанкціонованої забудови центру столиці. Ви чули, щоб щось незаконне будували в центрі Риму,  біля Біг Бену чи зводили ресторан біля Парфенону? Те, що     Софійський собор та Лавру погрожували виключити зі списку ЮНЕСКО – провина не громадськості, а влади .

Є побоювання щодо дійсного покарання забудовників-жмотів, які дозволяють собі при такій нікчемній владі,    будувати з  порушеннями  будівельних вимог, без екологічниx експертиз та узгодження з управлінням  охорони культурної спадщини, в зонаx охоронюваного ландшафту та  ризику радіаційного зараження . А вам не лячно жити в будинкаx,   які  можуть з’їxати у  провалля, продовжувати їздити дорогами де можуть забити  кількаметрові фонтани  гарячої води, xодити під балконами, які падають з 22 поверxу, молитися в   соборі, що пішов тріщинами  ?

То чи варто чекати Києву на європейське обличчя? З таким підходом до відбору  головного архітектера, напевно що ні.   Бо саме в такому  архітектурному  безладі,  з недолугими потугами до якісного оновлення та млявим бажанням змін, з сотнями  незаконних забудов й недобудов, найкраще видно «прогресивність» сучасної міської влади. Таке собі європейське обличчя Києва з кличківськими зморшками…”

Ідіотизм – це коли парадом зміцнюють патріотизм та демонструють єдність